Мабуть, кожен хоч раз чув вислів: «Математика — цариця наук». Але мало з тих, котрі наразі ще сидять за партами, розуміють, чому вона нею є. І, відповідно, не розуміють, для чого варто витрачати сили на її вивчення. Я навчаюся у випускному класі. З 28 моїх однокласників лише 10 чітко визначилися зі своєю подальшою освітою. Решта — «плавають» поміж «куди буде легше вступити» і «як вирішать батьки». Молодь дезорієнтована. Вона не може «спроектувати» себе в майбутньому і, відповідно, не здатна визначити пріоритетні для себе предмети. Ось і виходять казуси на зразок минулорічного, коли одна з абітурієнток подала 89 заяв на різні факультети, про що оповідав ледве не кожен із телеканалів. І таких дуже багато, тому на цю тему дискутувати можна довго.

Запобігти дезорієнтуванню можуть (і повинні це робити) центри профорієнтації. Мережа таких з успіхом діє на теренах сусідньої Росії (www.proforientator.ru, http://kemocpom.ru/ і багато інших). Натомість максимум, на який можуть розраховувати мої однокласники, — кілька виступів студентів із місцевих вишів та малоінформативні дні відкритих дверей. Але все це швидше реклама, ніж справжня допомога. Як це не дивно, але інколи і вчителі, і батьки не лише не допомагають, а шкодять, стверджуючи, що «однаково ти не працюватимеш за професією. Головне — вступити, щоби в армію не забрали!» Ні, працюватиме, але якщо грамотно її обере!

Згідно з результатами опитування, проведеного Київським інститутом проблем управління імені Горшеніна, у вересні 2009 року лише 8,3% респондентів оцінили якість освіти, що надається сучасною школою, на «відмінно», зате 30,1% — «добре», і «38,7%» — задовільно. Тобто «трійка» за старою системою. Ну, можливо, з плюсом.

За словами колишнього міністра освіти України Івана Вакарчука, «ключовим питанням поліпшення якості освіти є питання професійного рівня вчителя. Якість школи не може бути вищою від якості вчителя. … середній рівень кваліфікації багатьох педагогів недостатньо високий. Причини криються, на наш погляд, у застарілій системі підготовки вчителя».

Вчитель — це один із архітекторів майбутнього дитини. І багато в чому саме від нього залежить ставлення дитини до науки. Натомість сьогодні популярна приказка: «Немає дороги — іди в педагоги». І її цілком можна зрозуміти. За важливістю професію вчителя можна прирівняти до лікаря, а от за престижністю… Майбутню освіту України я не бачу успішною без підвищення статусу вчителя.

Інша проблема — повальне переконання населення в обов’язковості вищої освіти. Нерідко мені доводилося чути від батьків та вчителів, що раніше наші вітчизняні вчені і спеціалісти славилися по всьому світу. Сумніваюся, що таке ж можна сказати про них і нині. Навіть навпаки — сьогодні спробуй знайди людину без диплома, хоча багато з них є «дипломниками» без знань. Усе це тільки дискредитує нашу вищу освіту і не лише в межах України, а й за кордоном. Але значно гірше те, що через ці реалії багато викладачів не можуть викладати на належному рівні й змушені опускатися до курсів «для чайників». На підтвердження своїх слів хотів би навести результати минулорічного тестування з математики, оприлюднені Українським центром оцінювання якості освіти. Згідно з ними, лише 25% випускників шкіл змогли виконати завдання з найпростішим тригонометричним рівнянням, а 70% не вміли на практиці застосувати теореми косинусів, Фалеса та Піфагора. Загалом середній підсумковий результат цього тестування становить 13,89 бала з 54 можливих. І такі діти вступають до вишів. І закінчують їх. Але навіщо? Наявність вищої освіти не є обов’язковим у нашому суспільстві, вона існує тільки для певного кола людей.

Натомість майже цілком занедбана мережа професійних училищ. Я, наприклад, не бачу нічого соромливого в тому, щоби бути кухарем або, скажімо, столяром — це чудові й важливі професії. Їх також треба популяризувати.

Ще в кінці ХІХ століття у вищі навчальні заклади Європи почала проникати так звана Гумбольдтівська модель освіти, що будувалася на принципі двох свобод: свободи викладання та свободи навчання. З боку викладача це передусім означало можливість автономно визначати, на якій методологічній базі, в якому напрямі та на якому рівні він викладатиме. З боку студента модель передбачала свободу вибору дисциплін, семінарів та здатність автономно формувати свій навчальний план. До певного часу студент міг вільно обирати і вивчати ті дисципліни, до яких у нього, так би мовити, лежала душа.

В європейських країнах ця модель органічно трансформувалася в добре відому Болонську. Так, німецькі студенти застрайкували після впровадження цієї системи, але вимагають вони скасування плати за навчання та полегшення жорсткого графіка навчання — тобто наполягають на посиленні тієї ж свободи навчання.

Натомість Україна не бачила ані Гумбольдтівської моделі, ані нормальної Болонської. Сьогоднішня українська система освіти — пряма спадкоємиця радянської, і саме з цим необхідно боротися передусім. Потрібно, щоби в учнів і студентів було бажання вчитися. Вік примусу і різок уже давно минув. Популярні сьогодні мультимедійні засоби та нетрадиційні засоби освіти не розв’яжуть її основоположних проблем. У кращому разі учневі буде весело побавитись на якомусь комп’ютері, але навряд чи від цього підвищиться рівень засвоєних ним знань. Та й будувати фантастичні плани з введенням нових предметів, грунтуючись на тому, що так буде, також не вихід. Потрібно реально дивитися на речі та реформувати сучасну систему освіти.